Нащадок Каїна

1

Ведучи на поводу худющу шкапину, він плівся понуро й мовчки, і за ним тяглася довга тінь. А кроків за десять позаду шкутильгала його дружина з чималим клунком всілякого дрантя за спиною, на якому пригрілися дитина з непомірно великою, що нагадувала восьминога, головою.

Невблаганна зима усе ближче підступала до острова Хоккайдо. Рвучкий західний вітер, мов морський прибій, знову й знову прокочувався широкою рівниною Ібурі від Японського моря аж до затоки Утіура. Єдиною перепоною йому було німотне громаддя білої від снігу хоккайдської Фудзіями — гори Маккарінупурі, що трохи нависала вперед і ніби кидала вітрові виклик. Сонце ховалося за невеликим пасмом хмар, що купчилися на відрогах Комбудаке. Рівнина була зовсім гола, і мандрівне подружжя, що перевальцем плентало гнітюче прямою і безлюдною дорогою, скидалося на стовбури дерев, що раптом ожили й заворушилися.

Вони йшли мовчки, ніби розучилися говорити. Час від часу чоловік неохоче зупинявся, щоб конячина могла помочитись. Дружина тим часом наздоганяла чоловіка або ж зручніше ладнала ношу та трохи переводила дух. Потім так само мовчки вони простували далі.

— Ще, чого доброго, на «старого» нарвемося!

То єдине, що сказала дружина за весь час, поки йшли долиною, що тяглася на чотири рі[1]. Такої пори тут справді можна спіткати ведмедя, але чоловік тільки досадливо сплюнув.

Коли обоє дісталися місця, де дорога, поступово ширшаючи, виходила на бруківку, сонце вже зайшло. Настав сухий холодний вечір, які бувають пізньої осені, коли предмети, поступово темніючи, зберігають чіткі обриси.

Ветхий одяг погано зігрівав, до того ж обоє вже встигли зголодніти. Дружина раз по раз заклопотано озиралася на дитя, а воно, ніби неживе, безсило звісило на плічко голову й наче не дихало.

Зрідка почали траплятися люди. Декотрі, певно, поверталися з міста, бо, коли вони минали їх, від них доносився запах саке. Чоловік тоді мимохідь озирався. Він усе дужче відчував дошкульний приступ голоду та спраги. Губи вкрилися смагою і ніби склеювались, у роті не було навіть слини, щоб спересердя плюнути.

Край шосе бовванів чорний, похилений стовп дороговказу. А на острові Хонсю на такому місці неодмінно було б кам’яне зображення Дзідзо[2] або трикутна кам’яна плита косіндзука[3]. Дійшовши нарешті до того стовпа, подорожні відчули, як ледь пахне смаженою рибою. Чоловік зупинився, шкапа так само понуро заклякла на місці, як і йшла. Лише хвіст та гриву її куйовдив вітер.

— То як зветься та ферма? — буркнув чоловік, дивлячись на дружину зверху вниз: він був велетенського зросту.

— Та ніби Мацукава…

— Ніби… Дурепа! — сердито кинув він і так смикнув за повід, що конячина від несподіванки аж задерла голову.

По той бік долини, огорнутої темрявою, заблимали безладні вогники. їхнє тьмаве мерехтіння лише посилювало похмурість та безрадісність довколишньої пустелі. Відчуваючи наближення міста, чоловік дещо насторожився і заходився обсмикувати свій одяг. Його рухи втратили недавню невимушеність, обличчя ще більше насупилось і озлобилось. Поправляючи на ходу пояс, він обернувся до дружини й глянув на неї так, ніби хотів сказати: «Невдовзі зустрінемося з ворогами, отож не лови гав, бо матимеш лихо!» Але дружина не бачила його погляду, вона дивилася собі під ноги й повільно шкандибала за конякою, байдужа до всього.

На околиці села К. стояло чотири покинутих будиночки. Розчахнуті навстіж вікна їх нагадували чорні очниці на черепі. Неподалік був і п’ятий будиночок, але там хтось мешкав: у вікнах мерехтіли чорні тіні та відблиски вогню в печі. Шоста будівля була кузнею. З перекошеного димаря впереміш із іскрами валив густий дим: вітер тиснув до землі його клуби і рвав на клапті. Горно в кузні було, очевидно, не затінене, і яскраве світло падало на простору, як і всюди на Хоккайдо, дорогу, осяваючи майже всю її десятиметрову ширину.

Будинки вишикувалися по один бік шосе, і цього вистачило, щоб збити вітер. Заплутавшись між будиночків, він люто здіймав хмари куряви і кружляв їх у сполохах полум’я перед дверима кузні. Біля ковальських міхів стояло троє. На гупання молота по ковадлу навіть знесилена шкапа застригла вухами. Чоловік подумав, що, можливо, і йому колись доведеться привести сюди свою конячину. А дружина невідривно, мов заворожена, дивилась на вогняні омахи, від яких так і віяло теплом. Обох охопило радісне збудження.

Проминули кузню і одразу поринули в густу пітьму. Мовчазні й похмурі будинки мов кулилися від холоду. Двері скрізь позамикані. Тільки нудно гудуть телеграфні стовпи та з харчевні, що правила й за крамницю, пахло стравами і долинали веселі хрипкуваті чоловічі й жіночі голоси. Подорожні йшли так само мовчки, час від часу зупиняючись. Через якихось піврі вони знову вийшли на околицю. Нараз дорога круто збочила, ніби зламалась, і пірнула в темний яр, де лише шелестів вітер у густому листі насупленого лісу та невиразно плюскотіла річка Сірібесі. Вони зупинились.

— Спитати б…— озвалася дружина тремтячим від холоду голосом.

— То піди й спитай! — Голос чоловіка, який чомусь присів навпочіпки, пролунав ніби з-під землі.

Жінка поправила вантаж на спині і, шморгаючи носом, повернула назад. їй пощастило достукатися в чиїсь двері і розпитати про шлях на ферму Мацукава. Проте відійти довелося далеко, і зараз вона ніяк не могла розгледіти в темряві чоловікову постать. Гукати ж не наважувалась, та й сил бракувало. Важко припадаючи на ногу, вона навмання побрела до місця, де її мав чекати чоловік.

Хоч вони майже падали від утоми, проте мали ще подолати метрів триста. Нарешті порівнялися з обставленим на ніч високими щитами величезним двоповерховим будинком під дахом з шалівки, що різко виділявся серед сусідніх будиночків.

Не сказавши ні слова, дружина зупинилась. Чоловік і сам здогадався, що це і є контора ферми Мацукава, але, правду кажучи, йому не дуже хотілося заходити всередину, і він пройшов повз нього далі, наче й не помітив. Та відступати було нікуди: він прив’язав конячину до дерева і повісив поруч полотняну торбу з січкою та вівсом.

Чоловік та жінка перейшли дорогу, наблизилися до контори й тривожно перезирнулись. Поки жінка щось розмірковувала, чухаючи задубілою рукою потилицю, чоловік нарешті зважився і прочинив напівзасклені вхідні двері та, певно, не розрахував своїх сил, бо двері натужно заскреготіли. Жінка боязко здригнулась, прокинулось і заплакало маля в неї за спиною. Двоє чоловіків, що сиділи в конторі, здригнулися від несподіванки і повернули голови до входу. Подорожній з дружиною не наважувалися переступити поріг.

— Ну, чого розхнябили двері? Не бачите, який вітер! Треба щось, то заходьте швидше, — сердито насупився і гримнув той, що сидів біля хібаті. На ньому було темно-синє ацусі[4] й великий саржовий фартух. Будь-яке людське обличчя дратувало прибулого, а особливо коли воно належало людині, яка чимось переважала його. З відчаєм дикого звіра, що суне прямо на списа, він незграбно просунув свою велетенську постать до кімнати. Дружина, тихо причинивши за ним двері, залишилася на вулиці, навіть забувши від хвилювання про розбуркану дитину.

Чоловікові біля хібаті на перший погляд було років тридцять. Довгасте обличчя, гострий погляд та вуса, які зовсім йому не личили. Зустріти довгобразого селянина все одно що натрапити на коня у свинарнику. Тому, хоч і зніяковілий, подорожній не втримався і з неприхованою цікавістю витріщився на нього, забувши навіть уклонитись.

Знадвору долинав дитячий плач, додаючи розгубленості батькові.

Другий чоловік примостився на сходинці, де звичайно роззуваються, і деякий час пильно придивлявся до прибулого. Потім трохи дивним, пронизливим голосом, ніби читав нанівабусі[5], промовив:

— Ти часом не родич Каваморі-сан? Начебто схожий на нього.— Не чекаючи відповіді, він повернувся до довгобразого: — Пане управителю, це, певно, та людина, про яку казав Каваморі. Пам’ятаєте, він просив вас узяти якогось його родича на місце Івата? Так я кажу? — знову звернувся він до подорожнього.

Воно й справді було так, але прибулий і на цього чоловіка дивився з подивом, бо і в нього, як і в управителя, було незвичайне для селян видовжене обличчя з тонкими, мов ниточки, губами. Від чола з залисинами до лівої щоки тягся синьо-багровий слід опіку, а нижні повіки якось неприродно відтягалися вниз.

Управитель неприязно глянув на прибульця і почав розпитувати його з таким виглядом, ніби заздалегідь знав, що той скаже. Потім дістав із шухляди стола аркуш паперу, густо всипаного дрібними ієрогліфами, записав на ньому прізвище та ім’я — Нін’емон Хіроока — та місце його народження. Він звелів Нін’емону (надалі й ми так зватимемо мандрівця) уважно ознайомитися з документом і прикласти особисту печатку[6]. Нін’емон, зрозуміло, був неписьменний, але добре знав, що, коли хочеш працювати, — чи то на фермі, чи то на рибному промислі або шахті, — необхідно прикласти свою печатку до ось такого аркуша, не вникаючи в те, що там написано. Подлубавшись за пазухою, він вийняв м’ятий паперовий згорток і, одгинаючи аркушик за аркушиком, немов здирав шкурку з молодого бамбукового пагона, витяг дешеву, почорнілу від часу печатку. Похукав на неї і приклав до аркушика з такою силою, що мало не прорвав папір. Один примірник контракту, який передав йому управитель, він обережно сховав разом з печаткою за пазуху — адже цей папірець дасть йому змогу існувати. Плач дитини за дверима нагадав Нін’емону, як йому потрібні гроші.

— У мене зараз ні ієни за душею, то чи не позичите хоч трохи?..

Управитель зиркнув на нього. «Хоч пика в тебе й дурнувата, а проте ти собі на умі» — подумав він, а вголос кинув:

— У конторі грошей не дають, позич у когось із селян. Хоча б у свого родича Каваморі. Та й заночувати сьогодні тобі, певно, доведеться в нього…

Нін’емон аж задихнувся від злості, але мовчки повернувся і попростував до виходу. Проте чоловік з рубцем на обличчі затримав його, мовляв, проведе його. Аж тепер Нін’емон згадав, що забув поспитати, де його нове житло.

— То дуже просив би вас, пане управителю, постарайтеся, щоб усе було гаразд. До речі, ви могли б поговорити і з хазяїном… Ну, Хіроокасан, ходімо! Бач, як мале голосить… На добраніч!

Чоловік зі шрамом метушливо вклонився і взяв стару валізку та капелюха. Поли його кімоно були підтикані, з-під них визирали старі артилерійські чоботи. Своїм виглядом він скоріше скидався на спекулянта хлібом, аніж на орендаря. Коли вони рушили в темряву, де казився вітер, годинник у конторі пробив шосту. Змучена криком маляти дружина Нін’емона самотньо стояла під повіткою.

Попередивши, що дорога погана і треба пильнуватися, провідник звернув на стежку, яка йшла по межі, і рушив уперед. Обабіч тяглися вже порожні поля, вітер гойдав високу стерню, схожу на мертву хвилю. Одноманітність рівнини порушував тільки довгий ряд безлистих дерев, що мали захищати поля од вітру. Від зірок, що мерзлякувато мерехтіли на небі, все довкола здавалося ще холоднішим і похмурішим. Супутник Нін’емона та його дружини не вгавав ні на хвилину. Він уже встиг розповісти їм, що орендує землю, що звати його Касаї і він водночас є старостою місцевого храму секти Тенрі.

Вони пройшли вже близько кілометра, а маля все не могло вгамуватися. Його надсадний плач, заглушуваний поривами вітру, завмирав ненадовго.

Біля розвилки Касаї зупинився.

— Тепер ідіть цією стежкою і ліворуч побачите свою хижку. Ясно?

Нін’емон вдивлявся крізь нічну пітьму в той бік, куди той показав. Вітер аж завивав, і йому довелося прикласти до вуха долоню й напружити слух, щоб розібрати, що казав Касаї. А той іще раз терпляче пояснив, куди йти, а потім запропонував позичити трохи грошей, якщо за них поручиться Каваморі. Проте Нін’емону кортіло швидше дістатися до житла, і він уже не слухав Касаї. Його знемагали голод та холод, і, навіть не попрощавшись, він рвучко повернувся й пішов.

Приземкувата хатина, обнесена загорожею з гречаної та просяної соломи, стояла на схилі невисокого пагорба, схожого в темряві на перевернуту медузу. В дворі пахло прілим. Халупа нагадувала лігво хижого звіра і вселяла жах. Важко загупали об землю вузли, які Нін’емон скинув зі шкапини. Шкапина заіржала, немов позбувалася злісті, накопиченої в її конячій душі. Віддалік почулося іржання у відповідь, потім знову стало тихо, люто завивав вітер.

Тягнучи закляклими руками вбогі пожитки, чоловік та жінка увійшли до хатини. В ній давно не топилося, але після вулиці приємно війнуло теплом і затишком. Понишпоривши в темряві, вони намацали якісь старі рядюжки та солому й знеможено опустилися на них. Дружина полегшено зітхнула, скинула з плечей клунок, приклала дитину до грудей. Але молока не було. Малюк боляче кусав її твердими яснами і заплакав знову.

— Чортеня! Ще повідкушуєш! — гримнула мати. Потім відшукала за пазухою три соєві млинці і, розжовуючи по шматочку, почала підгодовувати малого.

— Дай-но й мені!

Нін’емон рвучко потягся до ще не доїденого млинця. Та дружина не послухала. Вовтузилися вони мовчки й запекло, бо ж, окрім цієї злиденної їжі, у них нічого не було.

— Дурепа! — кинув нарешті чоловік.

В короткій сутичці переміг він, забравши в дружини майже все. Знову запала гнітюча мовчанка. У непроглядному мороці вони жадібно жували те, що дісталося кожному. Але вбога вечеря лише посилила голод. Ковтаючи слину, вони врешті-решт полягали. Гарбузи зварити й то нема на чому. Затихла й знеможена плачем дитина.

Невдовзі вони відчули, як у щілини проникає пронизливий вітерець, і, ніби змовившись, з обох боків пригорнулися до малого: вони прагнули зігріти його собою, хоч і самі тремтіли від холоду. Проте втома взяла гору: вони позасинали мов убиті. А надворі по горах та розлогих ланах тим часом шаленів вітер. Чорна, мов смола, непроглядна пітьма пливла на схід, і лише верхівка Маккарінупурі слабо сіріла. В цьому куточку землі, певно, саме казилися злі сили природи.

Так Нін’емон з дружиною, невідомо звідки прибившись у село К., стали орендарями на фермі Мацукава.