Весела Занзібарія

І. Хто такі занзібарці

Цей випадок —
всім повчальний —
стався десь у Занзібарії.
Де ж земля ця незвичайна,
ця чудова Занзібарія?

У країні загадковій,
на землі, мов сон, казковій.
Там, де взимку,
наче літом,
все буяє пишним цвітом.
Там дощі безперестанку
ллють із вечора до ранку.
А коли дощу немає,
день погожий настає,
занзібарці скрізь гуляють,—
там ліси і луки є.
Плинуть ріки повноводі,
та мостів немає там.
І при березі в болоті
мов загруз гіпопотам.
Рот у нього широчезний,
як розкриє — хоч тікай,
порося у ньому щезне,
навіть сліду не шукай.
Тільки смак гіпопотама
тут, одначе, кожен знає:
поросят він не вживає,
а пасеться на галяві,
де прослались буйні трави.

Ще бізон пасеться з ним,
завжди ходить мовчазним.
Луг трави хорошої
він за день викошує.
Цілий день на пасовищі,
та не став нітрохи вищим.

Там смугаста зебра ходить
зебреня смугасте водить.

Кенгуру дитя своє
під живіт ховає спритно,
в неї там кишеня є,
заховалось — і не видно.

Є там бистра і ляклива
антилопа вередлива.

Є там слон.
І кожен знає:
він щоразу випиває
десять відер —
всі до дна,
напивається сповна.
Потім хоботом своїм
робить душ собі і всім.
І хоч він
той душ приймає,
та брудний завжди буває.

Мавпа теж там проживає —
всіх у лісі звеселяє.

II. Хвора мавпа

Всім там весело жилося,
смачно їлось і пилося.
Та біда не забарилась,
в Занзібарію з’явилась
і до мавпи забрела.
Мавпа ввечері стомилась,
вранці хворою була.
Як прокинулася з ночі,
то були печальні очі.
Хвороблива і сумна,
ледь не плакала вона.

Лікар-дятел мить якусь
біля неї клопотався.
Щось послухав. Стрепенувсь.
Лікувати хвору взявся.
— Не хвилюйтесь, прошу вас,
глибше дихайте щораз.
Ви купались надто довго,
та нічого тут страшного.
Цю непрохану простуду
лікувати зараз буду.

Він приклав листок до бука,
дзьобом по листку постукав:
— Ось рецепт.
Моя порада:
Треба листя винограду,
треба взяти вам на ліки
два кокосових горіхи.
І не бігати, не гратись,
а спокійно лікуватись.
Так, як треба,
як годиться.

«Лікар той — поважна птиця.
Наказав — та де й подівся.
Де ж кокоси взять?
Де листя?

ІІІ. Дружні занзібарці

Кенгуру не гаяв часу,
стриб та стриб —
і тут одразу.
— Дай рецепта. Я дістану.
Скоро легше тобі стане.—
Мчав бігом він через ліс
і рецепт важливий ніс.
Ось і річка,
але ж там —
наче міст, гіпопотам.

Звістка, бачимо, тривожна,
помогти, звичайно, можна.
Тут сказати раз і досить:
— Треба хворій два кокоси.
— Хворій мавпі?
— Так, для неї.
Всі клопочуться за неї.
— Тож давай хутчіш листок,
а щоб раптом не розмок.
то приклей мені па лоб.—
І поплив гіпопотам,
тільки хвиля в берег била,
та спинить його безсила,
він ріку здолає сам.
А коли на берег став,
то щосили загукав:
— Гей, на поміч — хто бажає,
хто ласкаве серце має.—
Тут бізон з’явивсь, як є,
копитами в землю б’є:
Хто гукав мене сюди?
Визволить кого з біди?
Я гукав тебе, мій брате,
треба хворій помагати.
Ось листок — рецепт на ньому,
ти, бізоне, досвід маєш,
тут місця тобі знайомі,
де ростуть три пальми — знаєш.
Хворій мавпі треба ліків:
два кокосових горіхи.

— Знаю мавпу — сміх її
люблять у моїй сім’ї.
Тож чіпляй листка на ріг,—
І, не гаючись, побіг.

Наче вітер, мчав бізон,
з-під копит летів пісок.
І дістався б — має сили,
тільки гори крем’яні
шлях йому перепинили —
дужі велети земні.
Заревів сердито він,
і відлуння, наче дзвін,
покотилося в долину,
обізвалося між гір.
І бізона в ту хвилину
чув, напевне, кожен звір.
Не закрив бізон ще й рота,
як прибігла антилопа.

— Му-у-у,— сказав бізон,— біда! —
І лупа озвалась: да-а-а.
— Ось рецепт — мерщій бери,
це для мавпи хворої.
Треба їй дістати ліків:
два кокосових горіхи.

Антилопа аж здригнулась,
зробить все вона по змозі.
Та й сама, либонь, незчулась,
як з очей упали сльози.

— Знаю мавпочку я здавна,
це ж моя подружка славна,
що завжди у темнім гаї
наших діток забавляє.

І, залишивши бізона,—
хай собі відпочиває,—
антилопа тут, як вдома,
стежки в горах не шукає,
а з вершини на вершину
прудко скаче без упину.
Та скінчились крутогорії,
ліс почався неозорнії.
Антилопі страшно в лісі,
де не чути навіть пісні.
Тут зблизенька чи здалека
жде на тебе небезпека.
І з’явився раптом страх
в аптилопиних очах.
Страх той голос подає:
— Озовіться, хто тут є!

Зачекайте.
Хтось іде,
за собою грім веде.
І тріщить довкіл гілля,
аж хитається земля.
А за ним і ліс гуде…
Слон іде.
Слон іде.

— Виручай мене, мій друже,
я вовків боюся дуже.
Безліч їх у цьому лісі —
всі зубаті,
ненависні.
Ось рецепт — мерщій бери,
це для мавпи хворої.
Ти велику силу маєш,
де ростуть три пальми, знаєш.

Слон поволі позіхнув
і повів спокійно мову:
— Я про мавпу не забув,
та згадать приємно знову.
Я колись шукав дорогу,
брів до річки до води,
та загнав колючку в ногу,
натерпівся ж я біди.
І тоді сміливка-мавпа,
наче лікарка мала.
витягла з ноги колючку,—
здорованю помогла.
Я біди в ту ж мить позбувся,
та подякувать забувся.
Хоч немає в тім вини,
ми забудьки всі — слони.
Скільки сам я мав мороки,
в кожнім класі
був п’ять років.
І на ноги школярам
наступав то тут, то там.
Вибачатись — забувався
і в житті таким зостався.
Хоч забудьком змалку був,
та про мавпу не забув.

Тож давай листка.
Хай знає:
слон про неї пам’ятає.—
І пішов у ліс густий,
щоб рецепта донести.

А гієни і вовки
з переляку хто куди —
кинулись в чагарники.
Слон крізь хащі прямував,
бо важливу справу мав.

Та скінчився ліс.
Ще крок —
і навкруг лежить пісок.
Сонце палить, припікає,
птиця затінку шукає.

І слонові йти нелегко
по піску в палючу спеку.
Та, на щастя,
тут, як треба,
підбіга смугаста зебра,
що давно слону знайома,
гостювала в нього вдома.
Слон для неї — мов рідня,
ще й питає жартівливо:
— Де ти шиєш це вбрання?
В ньому гарна ти на диво.

Зебра тільки посміхнулась,
скоком-боком повернулась:
— Народилась я такою —
і смугастою, й стрункою.
— Добре, люба.
Тільки нині
є завдання неодмінне.
Ось листок — мерщій бери,
це для мавпи хворої.
На листку рецепта маєш,
де ростуть три пальми, знаєш.
Треба їй дістати ліків:
два кокосових горіхи.

— Я листок візьму охоче,
всі ми, звірі,— мов брати.
Я готова й серед ночі
хворим чимось помогти.—
Серед спеки, серед літа
жаром дихала земля…
Зебра мчала, аж копита
заіскрилися здаля.
Ось три пальми височіють,
і на кожній —
на гіллі
золоті горіхи зріють,
та високо од землі.
Тут, під небом ясно-синім,
сам осел сторожував.
Мав кокоси, трохи сіна
і легку роботу мав.

Взяв рецепта,
позіхнув,
довгим вухом стрепенув,
подивився — підпис є,
сторож дозвіл свій дає:
— Що ж, як дятел ліків просить,
то зривайте два кокоси.

Тільки ж як зірвати їх,
як під небом той горіх?
Коли пальми стрункі
височезні такі!

Тут жирафа підійшла,
шию вгору витягла.
І для діла, по для втіхи,
вмиті, зірвала два горіхи.

Їй подякувала зебра —
чемно,
лагідно,
як треба:
— Ти мені допомогла.
І хоч ріст високий маєш,
та на меншу звірину
звисока не поглядаєш.—
Прудконога, мов стріла,
зебра мчала, як могла,
щоб віддать скоріш горіхи,
бо чекає ж хвора ліків.
Їх легенько слон узяв,
антилопі передав,
а вона — скоріш бізону,
а бізон — до річки прямо,
щоб віддать гіпопотаму.
А тому наснився сон,
та збудив його бізон:
— Не дрімай, гіпопотаме,
для дрімоти ніч настане.

І поплив гіпопотам,
плеще хвиля тут і там,
аж на берег вибігає.
Кенгуру вже там чекає.
Хутко взявши ті кокоси,
хворій мавпі їх приносить.

Скільки часу це тривало?
Кажуть, ніби дуже мало.
Хоч важка була дорога,
та завжди була підмога.
Занзібарці духом дужі,
занзібарці в ділі дружні.
Мавпу всі вони любили,
все дістати їй зуміли.
І тепер вона щаслива,
знов привітна і грайлива.

У казковій тій країні
звірі так живуть і нині.