Майстер-невдаха

Вже немало літ
похваляється мій дід,
що він майстер
на ввесь світ.
Та чомусь не вірять діду
ні бабуся, ні сусіди.

Ой у лісі
на узліссі
теше, теше дід дубище —
отакенне стовбурище
із вузлатим корневищем.

Як зрубав дід стовбурище,
як підправив корневище,
то привіз в село дубище,—
й заходився знов тесати,
аж тріски летять до хати.

— Діду милий,
діду любий,
що ти зробиш з цього дуба?

Дід виймає люльку з рота,
огляда свою роботу:
— З цього дуба
мило-любо
вийде славна деревина,
бо твій дід, моя дитино,
збудувати хоче дім,
гарно буде нам у нім,—
От, сказавши ці слова,
засукав дід рукава
й заходився знов тесати,
аж летять тріски до хати,
аж луна в селі лунає,
все те саме примовляє:
— Гуп та гуп!
Гуп та гуп! —
і стає все тоншим дуб,
і стає все тоншим дуб.

Вже трісок дідусю по коліна —
не вбереш їх і в машину.
Майстер аж тепер спинився,
пильно-пильно
деревину обдивився,
гмикнув, крекнув
і чогось ураз підкис,
п’ятірнею
до потилиці поліз.
— От халепа: не таким —
щось кривим,
чогось тонким
зробився дуб,
не годиться вже у зруб.
Що ж тепер
зробити з нього можна?
Зроблю кіл для огорожі.

Зміркувавши так, старий
за сокиру взявсь мерщій —
заходився знов тесати,
аж летять тріски до хати,
аж луна в селі лупає,
все те саме примовляє:
— Гуп та гуп!
Гуп та гуп!..—
Нанівець
стесав дід дуб.

Знову майстер наш підкис,
п’ятірнею
до потилиці поліз,
морщить лоба,
кривить губи:
— І кола не вийшло з дуба.
Що ж, не буде в нас кола,—
зроблю ніжку для стола.

Зміркувавши так, старий
за сокиру взявсь мерщій.
Знов луна в селі лунає,
все те саме примовляє:

— Гуп та гуп!
Гуп та гуп! —
Тільки де ж подівся дуб?
— От година в мене зла —
щось не вийшло
навіть ніжки для стола.

Дивувавсь старий із цього,
на тріски дивився строго,
грубшу з них узяв до рук:
— З неї витешу чубук.—
Обережно, обережно
дід теслом тесав чубук,
та упав чубук із рук —
розломивсь пополовині.
Дід за ним в журбі і нині.