Казка про житнє зеренце

І

Дід зібрався до млина
у погожу днину,
у коморі взяв зерна,—
всипав у торбину.
Водяний на річці млин,
ох і добре меле він.

В діда мрія лиш одна:
«Пуде справжня дивина!
Жито швидко я змелю,
до ладу усе зроблю.
І зійдуться в нашу хату
всі онуки, мов на свято.
Борошно віддам бабусі,
справа не забариться,—
будуть білі калачі,
буде з маком баніца»[1].

Та бабусина робота
вийшла прикра і турботна.
Бабця, мабуть, поспішила —
торбу добре не зашила.
Через дірку незашиту
висипалось жито.
Сам того не помічає,
дід з собою розмовляє:
— Щось важка була торбина,
а зробилась, як пір’їна.—
Мріє дід про свіжий хліб,
а за дідом — житній слід.

II

Мов цятки, дорогою
стрічкою довгою
житні зеренця лежать.

Летіли два горобчики —
два пустотливі хлопчики,
немов сюди й летіли,
хутчіш на землю сіли —
і крилами забили:

— Мої зернятка, чуєш!
— Я перший їх помітив!
— Не чуєш — пожалкуєш!
— Та й сам ти будеш битий! —
Зчепились два сміливці —
скубуться, борюкаються.
І розпинають крильця,
аж пір’я розлітається.

ІІІ

Там ішла собі мурашка,
роботяща горопашна.
Вже і день повечорів,
а вона харчів шукає —
як вертатись без харчів?

А побачила зернятка,
не повірила спочатку:
що за диво-дивина?
І гайнула через гатки
до мурашника — до хатки
за підмогою вона,—
там уся її рідня.

Аж задихалась — так мчала.
Не спочила,
не мовчала:
— Гей, мурашки, всі сюди!
Є зерно на стежці в полі,
є роботи всім доволі,—
буде хліб нам за труди.

І подався крізь туман
мурашиний караван.
Йшли гуртом, не поодинці,
кожна брала по зернинці.
Ні зернятка не лишила
та сімейка мурашина.

IV

А горобчики так бились,
що нарешті потомились…
Перестали,
роздивились,
а зернят уже нема.
Так минув їм день сьогодні.
так лишилися голодні,
тільки билися дарма.

V

А зимою при долині
у хатині мурашиній
смачно їлось і пилось —
всім там весело жилось.

І мурашки-трудівниці
там ліпили паляниці,
там із кожної зернини
випікалися хлібини.
В тій сім’ї
щодня,
щоночі
смакували хліб охоче.
А хлібини все пишались,—
ще й назавтра залишались.