Смерть

Повість
Скачати (ePub)

За життя розплата тільки кров’ю,
Тільки смертю переможеш смерть.

Василь Еллан

І

Кость Горобенко оглянув свій партбілет, і на цей раз чомусь надто виразними і многозначними здалися йому кілька таких знайомих і звичайних слів:

Р о с і й с ь к а К о м у н і с т и ч н а П а р т і я (більшовиків).

Кость в’яло подумав: це нісенітниця — друкувати українською мовою «російська»… А втім не це, власне, впадало в око і настирливо вимагало на самоті витягати з кишені рожеву книжечку і вдивлятися у першу сторінку.

Вся суть, уся непорушна сила її, що концентрувала увагу протягом кількох місяців, була в тому, здається, зовсім зайвому слові, що притулилося збоку, заховалось навіть у дужки, але яке насправді було і не зайве і не звичайне — (більшовиків)…

«Більшовик!» — Це зовсім не те, що «комуніст». «Комуніст» — це термін новий, і Кость призвичаївся до нього одразу, навіть зріднився з ним. А ось із «більшовиком», цебто з тим самим більшовиком, що за недавньою термінологією — на вістрях багнетів «ніс із півночі з Росії на Україну» — ні.

Кость поклав партбілет на стіл і озирнувся по кімнаті. Було тихо. Крізь одчинене вікно із саду долітало однотонне щебетання якоїсь безглуздої пташки. Десь за листям дерев перевалювало на захід сонце, і його кволе проміння позначилось на стіні сіруватою мармуровою мережею. Розкидані книжки, штани на подушці, «наган» на столі — все це було німе й глухе. Ніщо не могло підслухати Костевих думок, щоб потім нишком, у закутках за спиною, шепотіти поміж членами організації. Кость спокійно подивився крізь вікно в сад і тихо сказав самому собі:

— Я — більшовик…

Він хотів це донести до самих глибин свідомости, але й на цей раз спорснув. Кость зніяковів і стомлено сів. На вустах заграла легка іронічна посмішка. Було неприємно. Отак само він колись обдурював батьків і ховався з «одиницею» за диктат. Яка різниця? Тоді — «одиниця», а тепер — ті два будинки, що їх мав колись до публічного торгу нетяга-батько в цьому ж самому місті, і та гімназія, що стоїть і досі на розі двох вулиць у садку, але вже містить тепер у собі педкурси. Це вони муляють комуністичне сумління або, кажучи просто — душу, це вони не дають змоги спокійно, як і всім іншим членам організації, почувати себе більшовиком. Вони.

Кость сперся ліктем на стіл і подумав:

«Якого чорта липне це все до голови? Що батько був дрібний буржуа — це вірно. Факт. Ба навіть — він цілував соборному настоятелеві, каштановолосому панотцеві Гаврилові, руку, і його сестра, що колись була мені рідною тіткою, — вдруге замужем за вихристом-купцем — це також вірно. Це все так. Але батько потурбувався вмерти за рік до революції і, нівроку йому, добре зробив. Я ненавиджу його за те, що він був мій батько, і вдячний ‘ йому, що його тепер нема. В мене немає тепер нікого. І це так само вірно. Я не відповідаю за батьків. А втім що ж: одним судилося бути спадкоємцями своєї кляси, а іншим — ренегатами. Хай, за їхньою теорією, я — «дрібнобуржуазна інтелігенція!» Я кажу трохи інакше — ренегат дрібної буржуазії. Важно те, як я сам думав про себе, а не хтось інший. І немає мені ніяких докорів від самого себе! Так, я був український націоналіст, я був за голову повітової філії національного союзу; в цьому ж місті я, безусий юнак, що допіру скінчив гімназію, виступав у 1917-му на мітингах, розпинався на всяких зібранях за «неньку», закликав собі в свідки спорохнявілу пам’ять усяких Сірків та Гордієнків. Це все вірно, і я не ховаю це ні від кого. Це було раніш, а тепер я»…

Кость знову зупинився, але напружився і голосно вимовив: — більшовик!

Але враз виринула, чи з гімназії, чи просто з дитячих літ, казочка, і стало смішно й сумно.

Якийсь альхемік дошукувався філософського каменю. Він перемолився всім святим, яких тільки знав, благав Богородицю, нарешті, самого Христа допомогти йому, але всі вони були мовчазні, як звичайнісінький камінь з цього дому. Тоді альхемік прокляв їх гамузом усіх і звернувся до сатани. Сатана з охотою згодився допомогти, але правив одного: — «Ти знайдеш те, чого шукаєш. Тільки — одна умова, друже мій: тиждень не думай про білого ведмедя». Нещасний альхемік, що, здається, ніколи за все своє довге життя серйозно не замислювався над ведмедями, взагалі, а білими зокрема, цілий тиждень ні на хвилину не міг позбутися цієї навісної думки про білого ведмедя.

Горобенко, посміхнувшись, подумав: — «Більшовик» — Це мій білий ведмідь, але якого ж філософського каменя дошукуюсь я?..»

Він поклав у кишеню партбілет, узяв «наган», щільно зачинив вікно і вийшов із дому.

Це кляте повітове місто з його безглуздими брудними заулками, шопою на базарі, незграбними рожевими купецькими домами, місто, де всі знають про кожного всяку дрібницю й один одному осточортіли, це місто — свідок. Воно знає все. Ось народній будинок. Тут стояв батько з царським портретом, коли була маніфестація з нагоди здобуття Перемишля; ось базар, за ним — ліворуч вулиця, де жила в своєї тітки Надя…

Кость швидко ступав по м’якому базарному поросі. Тепер базар був мертвий. Огидливо стирчали гнилими кроквами напівзруйновані ятки. Це жертви боротьби комунвідділу з приватним торгом. Від яток смерділо людськими екскрементами і довгий понурий м’ясний ряд скидався на перекинуті кінські кістяки.

Десь у кутку під кам’яницею, як неприкаяні, сиділи кілька перекупок з яблуками, ще далі селянський віз, збоку мур і на ньому розсічений ринвою напис:

Сапожная мастерская Уездсо / беса.

Ринва нещадно розлучила дві частині слова і зробила так, що коли «уездсо» почувало себе якось сиротливо й самотньо, то »беса» було ніби саме на місці. Воно глузливо одскочило від ринви і, показуючи вгору язичка від «б», знущалося з правовірних міщан.

Це ширило між перекупками, колишніми купчихами й казначейшею всякі непевні чутки й підпирало їхні гадки щодо антихриста (самі ж признаються, що — бісове…).

Горобенко зненацька подумав:

«А ось, коли б написали по-українському — цього б не було, хай би й ринва розірвала». Проте, одразу ж стало соромно свого власного примітиву. І потім він звернув увагу на цей мур не через «беса», а тому, що тут розстріляли когось петлюрівці, і Горобенко внутрішньо посміхнувся самому собі:

«Власне, логічно, за загальним ходом тих подій мене теж повинні були б розстріляти, і це дуже дивно, чому цього не сталось… Правда, я не був у війську, я так би мовити, мирно політиканствував, але все ж таки»…

Горобенко перейшов бруковану широку головну вулицю і ступив на східці парадного ходу. Тут був колись банк, де служив батько його гімназійного друга, тепер — це робітничий клуб. Тут звичайно, через брак великої залі в повітпарткомі, бувають загальні збори організації.

Пожовклі соснові Гірлянди, паперові прапорці, неохайно прибиті портрети вождів, забруднені мухами й чиїмись пальцями плякати, розстроєне піяніно, на якому вічно хто-небудь несамовито вистукує «Інтернаціонала» — все це виглядало холоднувато й незатишно. Тут не почувалось дбайливих рук, приміщенню бракувало душі. Люди приходили сюди — раптом. Гомінкою юрбою вони враз заливали залю, приносили свій пах шкіри, дьогтю, шмаровидла, махорки, навіть куряви сільських доріг, і тоді розсувались безладно стільці, підлога вкривалась недокурками і в кімнатах стояв стовпом густий синюватий дим. А коли люди виходили, тоді в приміщенні було тихо, самотньо й сумно, як на згарищі.

Загальні збори ще не почались. Партійці заповнювали залю й купами розходились по кутках.

До Горобенка підлетіла Славіна. Її підстрижені волосся не личило до худого обличчя невиразних літ, і зовсім уже дратувала якась каблучка на пальці.

— Таваріщ Гарабєнко. Таваріщ Гарабенко.

Вона вчепилась худорлявими пальцями в його ґудзика на сорочці і почала нещадно крутити.

— Де ж ви загаялись? Мені конче треба з вами поговорити.

Її російська мова з штучним московським акцентом одразу зменшила кілька тонів і перейшла в шушукання. Вона непомітно потягла Горобенка в дальній куток.

Ви знаєте… Це неможливо!… Це підриває авторитет. Фірсов учора виступав п’яний на учительських зборах!… Це треба конче поставити на порядок денний… Аби ви знали тільки, як він…

Горобенко хотів якось одчепитись від неї. Ця завідувачка соцвиху, справді, надто вже уїдлива. Він одсунув на потилицю кашкета і мляво відповів:

— Це дрібниці, товаришко Славіна; хіба тепер до них…

Але Славіна крутила вже ґудзика обома руками й поспішне шаруділа словами далі…

— Як дрібниці! Це компромітує нас усіх… Це ганьбить усю партію… Та ви знаєте, що цей самий Фірсов…

Горобенко нетерпляче глянув у вічі Славіній. Цю колишню вчительку видно всю наскрізь: опозиції шукає серед інтелігентів…

Стало знову неприємно за себе — адже не піде Славіна до Горбаня або Дружиніна шушукатись, а цілить у нього: «Таваріщ Гарабенко, таваріщ Гарабєнко». Як це бридко! Він глянув на її тоненькі безкровні губи і раптом подумав: «а, мабуть таки, правдиві оті чутки, ніби Славіна — прижитна донька якого тамбовського архиєрея»…

— Таваріщ Гарабєнко! (Славіна зробила наголос). Нам конче треба обмірковувати це разом…

Горобенко сухим голосом зупинив її:

— Це склока, товаришко. Вибачте, я мушу піти поговорити…

Горобенко різко повернувся й пішов до якоїсь групи. Славіна здивовано подивилась йому вслід, але похопилась і побігла когось шукати…

Горобенка перейняв Завальний. Він, як і завжди, схопив його руки понад ліктями й, випробовуючи м’язи, труснув кілька разів.

— Здоров, Горобенко. Ну, як там «мова»?

Завальний вишкірив рота, і його підборіддя наїжачилось розмазаною усмішкою.

— Петлюрівщину сієш, каналія! Це ти Маркса українізував? — він показав на свіжі плякати, друковані українською мовою, і блиснув переднім золотим зубом. Ці вайлуваті дотепи перли від Завального, як із дуба, але крізь посмішку в ньому єдиному тільки Горобенкові вчувалась товариськість і приязнь. Завальний був чи не один тільки у всій організації, що читав між іншим «Вісти» і перегортав удома Шевченка.

Горобенко відповів йому по-російськи.

— Слухайте, якого чорта ваш культвідділ ще й досі не налагодив клюбної бібліотеки? — Попельначенко.

Попельначенко звик говорити безапеляційним, командувальним голосом, і це якось незрозуміло гармонізувало з його ще надто молодими рисами обличчя й худорлявою постаттю. Він хлопча, але він — пестун організації.

Попельначенко мотнув угору підборіддям:

— Так що значить нема! Має ж ці книжки інтеліґенція — реквізнуть! Зв’язатись із наросвітою. Взяти і баста! — Попельначенко може це сказати. Він з 18-го року в партії. — Попельначенко виріс під ударами залізним аршином свого батька-кравця. Він — «справжній пролетар». І щодо інтелігенції він не аби сказав. Він розуміє все. Цей клишоногий Попинака, як його прозвали в організації, — це хитрий тип. Він знає, куди закинути. А проте в нього сухоти. Це вони, мабуть, розлили по всій Попинаковій істоті злостивість і розтягнули долу кутки його пухких губ. За що, власне, Попинаку люблять в організації? А люблять! Попинакові вільно все.

Попельначенко засунув глибоко в кишені штанів руки й зневажливо прищулив очі з довгими чорними віями:

— Ти брат, Горбенко, сам ще, скажу тобі, — на всі сто відсотків інтелігент. Тебе б послати разів зо три розправитись із куркульнею, — отоді б витрусився, а так, як оце тепер…

Попинака не доказав. Він закашлявся. Розкати кашлю гулко розлягались по кімнаті, летіли під стелю, і від них ставало усім якось ніяково. В ближчих групах замовкли. Якась жінка прибігла з водою в іржавій кварті.

Попельначенко замахав руками і сердито сплюнув убік. Горобенко уважно подивився на скарюченого Попельначенка, і в голові, як хмаринка цигаркового диму, тихо пройшло і осіло:

«Цинік він усе ж таки»…

Біля стола голосно крикнув секретар паркому Кричеєв:

— Прошу, товариші, зайняти місця! Прошу…

Він затарахкотів кулаками по дикті, а далі спокійно і монотонно, немов звертався не до залі партійців, а кудись ліворуч, у куток, кинув:

— Пропоную обрати голову й секретаря…